Бондаренко А. Оперне мистецтво в Україні в умовах глобалізаційних процесів. / А. Бондаренко // Україна у світових глобалізаційних процесах: культура, економіка, суспільство: тези доповідей Міжнар. наук.-практ. конф., Київ, 25–26 берез., 2020 р. / М-во освіти і науки України; Київ. ун-т культури, Київ. нац. ун-т культури і мистецтв. Київ: Вид. центр КНУКіМ, 2020. - с.118-121 

Вивчення глобалізаційних процесів у сфері культури у творчості філософів та науковців активізується у 1980-ті роки і не втрачає актуальності до сьогодні. Стисло поняття культурної глобалізації визначається як «процес інтеграції окремих національних культур в єдину світову культуру» [2, с.32], при цьому дослідники як правило підкреслюють діалектичну суперечливість цього процесу. Більше того, якщо одні дослідники частіше активізують увагу на здобутках – власне прискоренню обміну досвідом між різними націями, то інші – навпаки, наголошують на втратах – викривленні національної ідентичності [4, с.97], загрозах культурній різноманітності світу і морального нігілізму [5, с.193].

Що стосується класичної музики, тут українські вчені також наголошують на виникненні умов, що є несприятливими для її розвитку, зокрема і через те, що сприйняття творів академічного мистецтва, на відміну від творів масової культури, потребує певної попередньої підготовки. [3, с.76].

Не заглиблюючись у розгляд філософських концепцій культурної глобалізації, зосередимось на оперному мистецтві України і проаналізуємо, в який спосіб культурна глобалізація позначилась на репертуарі оперних театрів.

Як відомо, опера зародилась на рубежі XVI-XVII століть і до XX століття поширилась практично в усіх країнах світу. Втім тривалий час в кожній країні опера мала свої національні особливості. Зокрема, італійські опера серіа і опера буффа співіснували з німецьким зингшпілем, іспанською сарсуелою, і французькими різновидами ліричної та великої опери. Суттєвою рисою було те, що опери ставили різними мовами: італійські писались на лібрето італійською мовою, французькі – французькою і т.п.

У XIX – на початку XX століття на світову арену виходять інші національні оперні школи, які відрізнялись не тільки відповідно мовами лібрето, але і опорою на національні сюжети. Серед них – російська «Життя за царя» (1836) та український «Запорожець за Дунаєм» (1863), обидві звернені до національної історичної тематики. Більше того, поширеною практикою оперного виконавства у XIX-XX століттях були постановки опер у перекладах мовою слухачів. Переклади робились задля того, щоб слухач розумів, про що співають оперні персонажі, і, відповідно, емоційно співчував їм. Необхідність вокальних перекладів пояснюється тим, що естетичний вплив має здебільшого підсвідому природу, а «якщо туди, в таємничі глибини підсвідомості, інколи й може проникнути слово (слідом за повсюдно проникаючою мелодією), то лише слово рідної мови» [1, с.82].

Попри неоднозначну і переважно досить ворожу політику радянської влади до культивування української національної ідентичності, оперні театри залишались майданчиком, де українське слово не тільки не заборонялось, але і отримало сприятливі умови для розвитку. Зокрема, в Київському оперному театрі в україномовних перекладах ставилось близько 40 опер західно-європейських та російських авторів, серед яких в тому числі й опери, написані за поемами російського класика О. Пушкіна – «Руслан і Людмила» М. Глінки, «Євгеній Онєгін» П. Чайковського та інші.

Постановка опер в українських перекладах дала поштовх і для розвитку власне української опери. Аналіз репертуару Київської опери показує, що в театрі постійно ставились опери сучасних (на той момент) українських авторів. І хоча окремі опери на сьогодні втратили актуальність через політичну заангажованість (напр. «Арсенал» Г. Майбороди), інші (зокрема опери Ю. Мейтуса, В. Корейка, Л. Колодуба та ін.) цілком могли би претендувати на місце в репертуарі сучасних театрів.

Якщо до 1990 року ізоляціоністська політика СРСР стримувала глобалізаційні процеси в культурі поневолених у цій країні народів, то після його падіння і відкриття кордонів відкрились нові можливості не тільки для культурного обміну між пострадянськими країнами та західним світом, але і для поступового витіснення в окремих галузях національних культур як західною, так і російською культурами. Принаймні оперна музика є тієї галуззю культури, в якій процеси витіснення особливо помітні.

Так, станом на 2019 рік репертуар Київської опери налічує лише дві вистави українських авторів – «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського і «Наталка-Полтавка» М. Лисенка. Інші оперні спектаклі – це твори російських або західно-європейських авторів. Більше того, починаючи з 1990-х років Київська опера почала втрачати традицію постановок в українських перекладах і на сьогодні її остаточно втратила. Таким чином відвідувач опери, для того щоб зрозуміти, про що співає оперний персонаж, повинен або вивчити на належному рівні іноземну мову, або ж безперервно слідкувати за рухомим рядком, що висвічується над оперною сценою. Аналогічні зміни відбулися і в інших оперних театрах України, а також в оперній студії при НМАУ імені Чайковського, де окремі українські оперні переклади успішно використовувались до 2018 року, але восени 2019 року були фактично заборонені для використання в навчальній практиці відповідним рішенням вченої ради цього закладу.

Відмова оперних театрів від використання перекладів пов’язана насамперед з гастрольною практикою театральних колективів. З метою покращення фінансового стану, оперний колектив шукає можливості виїхати на гастролі за кордон, що в свою чергу вимагає підготовку вистави мовою оригіналу. А оскільки одночасне вивчення оперної партії різними мовами є непростим завданням для виконавця, цілковита відмова від українського перекладу стає економічно вигідною [6, с.82]. Аналогічно, у вивченні оперних партій виключно мовами оригіналу матеріально зацікавлені і студенти ЗВО, які бачать своє майбутнє у роботі за кордоном.

Економічними причинами обумовлена і відмова українських театрів від творів сучасних українських композиторів. З точки зору менеджменту імовірність залучити глядачів є вищою у двох випадках – у разі виконання добре відомих широкій публіці опер або у разі, якщо постановка нової опери була підготовлена потужною і добре профінансованою піар-компанією. В умовах неможливості або небажання інвестувати в піар-компанії, керівництва театрів віддають перевагу популярним, «перевіреним часом» і законами маркетингу операм, залишаючи творчість сучасних авторів незатребуваною.

Показовою є історія Шевченківської премії, що протягом 1962-2019 років шість разів була вручена за здійснення оперних постановок. Чотири премії в радянські часи були вручені за постановки опер саме сучасних авторів – трьох українських (Г. Майбороди, К. Данькевича та Б. Лятошинського) і одного російського (Д. Шостаковича), причому усі постановки (включно з «Катериною Ізмайловою» Д. Шостаковича) були здійснені українською. Натомість дві премії за часів незалежності були вручені за постановки опер західно-європейських авторів (В.Белліні і Р.Вагнер), обидва рази – іноземними мовами (італійською та німецькою відповідно).

Підсумовуємо. В українському оперному мистецтві процеси глобалізації призводять до того, що здійснення оперних постановок українських авторів і взагалі постановок українською мовою як правило стає економічно невигідним. В свою чергу керівники оперних театрів і оперних студій, керуючись в першу чергу саме економічними міркуваннями, спричиняють до ситуації, коли українські автори втрачають мотивацію писати нові опери, і навіть більше того – напрацьований протягом останнього століття пласт української оперної музики, а також оперних перекладів опиняється пі загрозою цілковитого забуття. Це призводить до деградації української опери як самобутнього пласту національної культури України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.

1. Ганзбург Г. Вокальні переклади лібретних текстів як елемент мистецької історії України / Григорій Ганзбург // Українська культура: Проблеми і перспективи. - Харків, 2004. - С. 81-86.
2. Данильян О. Г. Глобалізація культури: протиріччя та тенденції розвитку / О. Г. Данильян, О. П. Дзьобань // Вісник Національного університету "Юридична академія України імені Ярослава Мудрого" . Серія : Політологія. - 2017. - № 2. - С. 29-41. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/vnuuaup_2017_2_5
3. Каблова Т. Б. Специфіка академічного вокального мистецтва в сучасному дискурсі культури / Т. Б. Каблова, В. М Тетеря // Культура і сучасність. - 2018. - № 1. - С. 73-77. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Kis_2018_1_16
4. Мельник В. В. Глобалізація в культурній сфері: теоретико-методологічний аналіз / В. В. Мельник // Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії. - 2010. - Вип. 43. - С. 90-97. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/znpgvzdia_2010_43_13
5. Самойлов О.Ф. Культурна глобалізація світу та її основні риси. / О.Ф. Самойлов // Проблеми міжнародних відносин : [зб. наук. праць / наук. ред. Канцелярук Б. та ін.]. - К.: КиМУ, 2013. - Вип. 6 - С. 188-201 - Режим доступу: http://www.kymu.edu.ua/vmv/v/p06/samoylov.pdf
6. Стріха М. Опера: проблема мови виконання / М. Стріха // Мистецтвознавство України. – 2012. - Вип. 12. - С. 81-86. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Mysu_2012_12_12