­­­До проблеми термінології у класифікації популярної музики за жанрами, стилями та напрямками

Якщо в академічній музиці класифікація музичної творчості за жанрами та стилями детально розроблена музикознавцям, то в сучасній популярній музиці подібна класифікація проводиться переважно комерційними структурами, публіцистами або просто любителями музики, що, природно, приводить до певної непослідовності і суперечливості цієї класифікації з точки зору музично-теоретичного аналізу. Наш інтерес до даної тематики пов’язаний не тільки з усвідомленням певної культурної прогалини, свідченням якої є ця недосконалість, але й бажанням привести до одного знаменнику класифікацію музики різних типів, що в епоху постмодерну, яка визначається відмовою від поділу мистецтва на „низьке” і „високе” [1], виглядає надзвичайно актуально. Перше, що привертає на себе увагу у класифікації популярної музики,  це – плутанина термінів. Поняття жанру і стилю нерідко вживаються як тотожні. Так, наприклад, деякі джерела класифікують кантрі, фольк-рок, панк-рок як музичні жанри [3], в той час як інші [4] ті самі явища називають музичними стилями.

Аналогічні плутанину термінів можна спостерігати у російськомовних джерелах. Наприклад, схожі списки іменуються в одних джерелах музичними стилями [5, 6] а в інших - музичними жанрами [7], або направлениями [8]

Подібна плутанина найімовірніше потрапила до східнослов’янських мов з англійської, де музична термінологія дещо відрізняється від розробленої музикознавцями пострадянського простору. Наприклад, такі музичні жанри, як прелюдія, соната чи опера, англомовні музикознавці класифікують, як „музичні форми” (musical forms), до цієї ж категорії вони відносять і власне музичні форми, такі як, наприклад, сонатна чи куплетна.

Що стосується терміну „музичний жанр” (music genre), то сучасний музикознавець Пітер Ван дер Мевр визначає цей термін як категорію,  «що об'єднує музичні твори за стилем або основою музичною мовою» [9, стр.3]. Як бачимо, таке визначення передбачає принаймні часткову тотожність понять жанру і стилю, яка сама по собі вже є передумовою для виникнення плутанини, яку ми можемо спостерігати в англомовних джерелах в досить значимій кількості. Наприклад найбільша в Інтернеті музична баз даних All Music Guide [10] використовує термін styles, в той час як англійська Вікіпедія [11] використовує термін genre, а також похідний - subgenre. На цю плутанину термінів звернув увагу інший британський музикознавець – Аллан Ф.Моор [14], припустивши можливе існування принаймні трьох причин для її виникнення.

Перша з них полягає в тому, що один і той самий напрямок, наприклад важкий метал, може містити як відмітні жанрові ознаки, так і відмітні стильові ознаки. Друга можливість полягає в тому, що жанрові ознаки обумовлюють появу і певних стильових ознак чи навпаки і, нарешті третя можливість полягає у тотожності, принаймні частковій цих термінів.

Останню можливість слід відкинути. Як вже було нами сказано, поняття жанру і стилю глибоко розроблено музикознавцями радянського і пост-радянського простору і їх прийнятність для сучасного українського мистецтвознавства є, на наш погляд, безсумнівною. Питання, однак, полягає у дослідженні жанрових і стильових рис музичних напрямків, на чому ми й спробуємо зупинитися. Для початку зупинимось детальніше на термінах „музичний жанр” і „музичний стиль”.

Якщо музичний жанр характеризує класифікацію музичної творчості за родами і видами, з огляду на їх походження, умови виконання, сприймання [1, с. 87], то музичний стиль характеризується як сукупність засобів та прийомів художньої виразності, що історично склалась і відображає естетичні погляди різних суспільних груп певної епохи або творчого напрямку.[1, с. 256]. Хоча об'єктивною передумовою для розрізнення як музичних жанрів, так і музичних стилів є комплекс суто музичних характеристик, при визначенні стилю звертають увагу на індивідуальні риси, притаманні тим чи іншим композиторам (або групі композиторів, особистість яких формувалася в подібних соціокультурних умовах), а при визначенні жанру - на умови їх побутування, виконання, а також змістовну або конструктивну спрямованість певного музичного твору. [2]

Розглянемо відмітні риси існуючих сьогодні музичних напрямків, кількість яких, з урахуванням усіх різновидів і відгалужень, сягає вже не однієї сотні. Випереджаючи наш висновок, приймемо за стандартний терміни „музичний напрямок” – не будучи поки що точно визначеними, цей термінів, однак, не зобов’язує нас до якихось жанрових чи стильових атрибуцій.

Почнемо з рис суто музичного характеру. По-перше різні музичні напрямки можуть відрізнятися характерним інструментальнимскладом та їх роллю в ансамблі. Наприклад рок-н-рол, що з’явився у 1950-х роках відрізнявся використанням однієї чи двох електрогітар, причому одна з них виконувала солюючу функцію, що вже відрізняло цей напрямок, скажімо, і від джазу і від академічної музики тих років. Щоправда вже у 1970—х роках електрогітара була невід’ємною складовою різних відгалужень рок-музики, в тому числі психоделічного та прогресивного року, а згодом потрапила і в інші напрямки.

Інший приклад - усі без винятку напрямки електронної музики за визначенням характеризуються переважанням електроніки, причому її застосування спрямовано на досягнення саме „електронних” звучань, невластивих акустичним інструментам. Причому електронний інструментарій різних напрямків електронної музики також має свої особливості, наприклад техно зобов’язане своїй появі таким інструментам, як драм-машина Roland TR-808 та синтезатор басів Roland TB-303 [12]. Подібні інструменти властиві стали властиві й іншим напрямкам танцювальної музики, таким як хауз і його відгалуженням, однак важко уявити їх звучання у повільній електроніці, такій як, наприклад, ембіент.

Якщо провести паралелі з академічною музикою, то інструментальний склад можна було б розглядати як одну із жанрових характеристик – так, наприклад, жанр струнного квартету передбачає чотирьох виконавців на струнних інструментах, жанр фортепіанного концерту – солююче фортепіано і оркестровий супровід і т.д. В той же час, однак, жоден із напрямків популярної музики не може бути визначеним лише характерним інструментальним складом.

Наступною музичною характеристикою, яку, мабуть, найчастіше приводять для характеристики того чи іншого напрямку є звучання, або саунд. Останній термін на наш погляд є вкрай невдалим, оскільки являє собою транскрипцію англійського слова sound, яке має свій український відповідник – звук.

Характерне звучання того чи іншого напрямку, або музичного гурту  визначається багатьма чинниками. Хоча цей термін має публіцистичне походження і тому, природно, не може претендувати на термінологічну точність, ми можемо констатувати що він вбирає в себе цілу низку чинників. З одного боку звучання визначається тембром, а з іншого – характером організації музичного матеріалу, і перш за все музичною фактурою. Розглянемо ці чинники детальніше.

Природно, тембр визначається перш за все інструментарієм – кожен інструмент відрізняється властивим йому тембром. Проте цей чинник далеко не є вичерпним – проведемо паралелі з академічною музикою. Так, наприклад у літературі, присвяченій фортепіанному мистецтву ми знайдемо численні зауваження з приводу різниці звучання, наприклад, фортепіанного Шопена і фортепіанного Прокоф’єва. Ця різниця обумовлюється головним чином особливостями педалізації та характером туше, тобто  виконавського прийому, що визначатиме особливості артикуляції, динаміки, і до певної міри, тембру фортепіанного звуку і, в результаті, є визначною для окреслення фортепіанного стилю. Іншим прикладом може бути поняття оркестрових стилів, яке визначає мистецтво оркестровки – при тому що склад оркестрів, наприклад, у творах Малера і Дебюссі практично не відрізнявся, проте звучання в обох випадках буде відчутно різнитися – надто по різному розподіляється в даному випадку музичний матеріал між оркестровими інструментами, важливу роль при цьому відіграє і майстерність диригента, який корегуватиме звучання різних оркестрових груп, вимагаючи оптимального звучання. 

Стилі інструментального виконавства відіграють важливу роль і для формування звучання сучасної популярної музики і особливо це стосується гітарного виконавства. Мабуть найбільш яскравим в даному контексті буде творчість американського гітариста Лінка Рея – саме його виконавському стилю завдячує поява техніки т.зв. „поверкордів”[1], а також широке використання дисторшн-ефектів овердрайва й фуза, які стали суттєвим внеском і однією з відмітних рис рок-музики.

Дотичним до попереднього є і характер вокалу – особливості вокального співу нерідко стають визначальними для того чи іншого напрямку. Зауважимо при цьому, що, наприклад, бельканто, що склалося у  в італійському оперному мистецтві XVIIстоліття, визначається саме як виконавський стиль. В сучасному виконавстві нерідко вокальний стиль того чи іншого виконавця набуває індивідуальних, неповторних і притаманних лише конкретному виконавцеві рис, проте ми можемо спостерігати певні спільні риси у вокальному виконавстві різних артистів, що працюють у дотичних напрямках. Так, наприклад, фанк характеризують вокалом, панк-рок – розв’язним і агресивним вокалом, тоді як поп-музику – більш м’яким і мелодійним, а у репі вокал, фактично, вокал перетворюється на речитатив.

Як бачимо, звучання характеризується чинниками стилістичного характеру. Той чи інший результат досягається додержанням певної виконавської стилістики, тоді як нехтування вимогами стилю часто призводить або до еклектики або до оцінки виконання як непрофесійного.

Важливою ознакою стилю виступає також гармонічний і формотворчий фактори. Академічній музиці відомі приклади, коли гармонія стає важливою рисою індивідуального стилю – так, наприклад творчості таких композиторів, як С.Прокоф’єв чи О.Мессіан властиві особливі, притаманні тільки цим композиторам гармонічні системи, дослідженням яких присвячені чисельні музикознавчі праці. У популярній музиці хоча й можливо меншою мірою,  однак подібні особливості ми теж можемо знайти. Найяскравішим прикладом напевно є так званий блюзовий період – 12-тактова гармонічна структура, що складається з трьох фраз по чотири такти кожна (AAB) і має в основі гармонічну схему T-T-T-T-S-S-T-T-D-S-T-T. Іншим прикладом, коли гармонія відіграє визначальну роль  у визначенні напрямку є поява авангард-джазу: зберігаючи джазову естетику у виконавських прийомах, інструментарії і своїй імпровізаційності, авангардний джаз, однак, рішуче відмовляється від традиційної джазової гармонії, що одразу відчутно відрізняє цей напрямок від класичного джазу. Запозичення гармонії та формотворчих прийомів академічної музики 20 століття також стає визначальною рисою ряду „прогресивних” напрямків і, перш за все прогресивного року.

Дотичним до цього фактору є також і використання певних ритмічних структур. Показовим в цьому плані є англійський термін „percussion style”, якийможна дослівно перекласти як „ударний стиль” і визначає головним чином ритм, який виконує ударник[2] і який стає ритмічною основою  композиції. Як найпростіші приклади визначальних ритмоструктур, ми можемо навести так звану структуру „Four to the floor”, тобто удар бас-бочки на кожну долю в розмірі 4/4, що є визначальним для багатьох танцювальних жанрів електронної музики (див. напр.[13]), або свінгову ритмоструктуру, яка є визначальною для більшості різновидів джазу і блюзу.

Завершуючи огляд музичних особливостей різних жанрів (звичайно запропонований нами огляд далеко не є повним, проте в рамках даної статті не може бути розширеним), відмітимо, що у більшості випадків ми говорили про відмінності стилів, причому більшою мірою виконавських стилів, хоча у жодному випадку виконавський або композиторський стиль не можна було б назвати вичерпним критерієм для визначення напрямку.

Тепер звернемося до немузичних особливостей напрямків популярної музики. Перш за все слід відмітити, що сучасна популярна музика, нерідко будучи перш за все суб’єктом шоу-бізнесу, і лише по-друге мистецтва (причому відношення до мистецтва цілого ряду виконавців на наш погляд є вельми сумнівним), нерідко стає мистецтвом „синкретичним”. Важливою і невід’ємною складовою для неї стають також тексти пісень, використання візуальної складової, що може включати і сценічний образ музикантів, елементи хореографії чи пантоміми, лазерне шоу і багато іншого.

Нерідко важливим атрибутом того чи іншого напрямку стає тематика текстів пісень. Вже згаданий нами Аллен Моор наводить яскравий приклад двох різновидів металу – важкого металу і білого металу. „Спробуємо розрізнити  важкий метал і білий метал в категоріях жанру і стилю, - пише дослідник. -  Обидві категорії розділяють спільні музичні техніки, характер одягу і виконання, іконографічну техніку і т.п. Вони відрізняються у текстах і змісті (жінконенависництва і демонії першого і навпроти – євангелійності останнього), але мають апокаліптичний тон  загалом. Спільність музичної мови напевно спонукала б музикознавця говорити про спільність стилю, тоді як різниця у змісті свідчить про різницю в жанрі”[3]

Іншим яскравим випадком суто жанрового характеру класифікації є розрізнення швидкої (uptempo)та повільної (downtempo)електронної музики. Хоча ці типи музики досить легко відрізнити за суто музичними характеристиками, джерелом їхньої відмінності стає характер побутування – перша призначена для танців, а друга – для релаксації. В цьому плані є показовим термін чіл-аут[4] (Chillout), що є об’єднуючим терміном для різноманітної повільної електронної музики і, в той же час, назвою приміщень в багатьох клубах і барах англомовних країн, де танцюючі могли б відпочити від енергійного танцю, слухаючи повільну музику. В той же час зазначимо, що як повільна, так і швидка електронна музика включає в себе досить значне різноманіття напрямків, які, будучи подібними за своєю суспільною функцією і не пов’язаними з текстовою складовою, відрізняються, однак, своїм звучанням. І нарешті звернемося до ряду онтологічних особливостей популярної музики. Тут ми мусимо відзначити наступне. По-перше поява всіх без винятку напрямків відноситься до 20 століття, причому переважна більшість – до останньої третини 20 століття, що відрізняє їх від жанрів академічної музики, більшість яких мають багатовікову історію. Більше того, нерідко той чи інший напрямок переживає певну хвилю своєї популярності, після чого розгалужується у багатоманітті дрібніших течій, або народжує новий напрямок. В цьому плані музичний напрямок набуває рис історичної категорії, що ріднить її з поняттям стилю.

Слід відмітити при цьому наявність численної кількості перехресних напрямків (англ. Crossovergenre), що виникли як поєднання інших. До таких напрямків належать, наприклад, джаз-рок, джаз фьюжн, блюз-рок, фольк-рок, ембіент-індастріал, а один з піонерів рок-н-ролу, американець Літл Ричард стверджував, що він знайшов рок-н-рол, як поєднання блюзу і бугі-вугі. Даному явищу важко знайти аналог в академічній музиці.

Нарешті не можна оминути думки багатьох музикантів, що категоризація музики базується більшою мірою на комерційних та маркетингових мотивах, ніж на музичних. Зокрема, на думку Джорджа Зорна музичний напрямок є „інструментом, що комерціалізує і перетворює комплексне особисте бачення артиста на товар”[5]. Дійсно, визначення приналежності творчого доробку того чи іншого музиканта чи музичного гурту нерідко здійснюється самими музикантами з метою приваблювання слухачів, або ж корпораціями з продажу музичної продукції з тією ж метою. Таким чином до жанрових чи стилістичних ознак напрямків популярної музики додається ще й волюнтаристська – тобто самовизначення музиканта. Останньому феномену також важко знайти аналог в академічній музиці через значно меншу її комерціалізованість.